Історія виникнення та розвитку греко-католицької церкви в Україні

 

 У 988 році князь Володимир Великий запровадив християнство в його

східному (візантійсько-слов'янському) обряді як державну релігію

Київської Русі. Це сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054

року розділів християнський Схід і Захід. Київська Церква успадкувала

традиції візантійського Сходу і була частиною Константинопольського

патріархату. Проте, ця Церква також залишалася у повній сопричасній

єдності із латинським Заходом і його патріархом - Папою Римським.

 

Незважаючи на те, що між Константинополем та Римом існували суперечки,

київські єрархи намагалися зберегти християнську єдність. Посланці з

Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці

(1418). Сам київський митрополит Ісидор був одним із ініціаторів

Флорентійської унії (1439).

 

Поки Київська митрополія працювала на відновлення єдності, на північ від

Києва, у Москві, виникла нова митрополія. Московська Церква відмовилась

визнати Флорентійську унію і відокремилась від давньої митрополії в

Києві, проголосивши свою афтокефалію (самоврядування) у 1448 році. У

1589 році, скориставшись занепадом грецького православ'я та

Константинополя під турецьким пануванням, Церква у Москві здобула статус

патріархату.

 

Київській Церкві був кинений виклик з боку протестантської Реформації та

посттридентійського католицизму. Водночас вона переживала серйозну

внутрішню кризу. І Синод приймає рішення перейти під юрисдикцію

Римського престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної

східної обрядовості та власної Церковної і етно-культурної самобутності.

Таку модель Церковної єдності було утверджено на соборі 1596 року в

Бересті, від якого й починається інституційне існування

Греко-Католицької Церкви в Україні.

 

Отже, Українська католицька церква, утворена на Берестейському

церковному соборі 1596 внаслідок відмови Київської митрополії від

ієрархічного верховенства Константинопольського патріарха і переходу під

протекторат папи Римського. Первісна назва церкви - уніатська. З 1774

церкву називали Греко-католицька церква, а вірних - греко-католиками. У

1930 роках почала вживатися назва Українська греко-католицька церква

(раніше - Руська греко-католицька церква), а пізніше-Українська

католицька церква. Ця назва з 1960 років вживається в офіційних

документах Ватикану. 

 

2. Особливість віровчення та подальше становлення УГКЦ

 

Особливість віровчення УГКЦ полягала у поєднанні католицької і

православної догматики, проголошеної Фло0рентійським собором 1439, при

збереженні руської обрядової практики. Юрисдикція з'єднаної Київської

(уніатської) митрополії поширювалась на всі українські та білоруські

землі у складі Речі Посполитої за винятком Львівської і Перемиської

єпархій, єпископи яких не визнали рішень Берестейського собору.

 

В історії церкви виділяють два періоди - Київської православної

митрополії (до кін. 18 ст.) і Галицької митрополії (з поч. 19 ст.). За

період існування Київської митрополії її митрополитами були: Михайло

Рогоза (1596-99), Іпатій Потій (1600-13), Йосиф Веніамин Рутський

(1613-37), Рафаїл Корсак (1637-40), Антон Селява (1641-55), Гавриїл

Коленда (1656-74), Киріан Жоховський (1674-93), Лев Слюбич-Зелевський

(1694-1708), Юрій Винницький (1708-13), Лев Кишка (1714-28), Атанасій

Шептицький (1728-46), Флоріан Гребницький (1748-1762), Феліціан-Пилип

Володкович (1762-78), Лев Шептицький (1778-79), Ясон Смогоржевський

(1780-88), Теодосій Ростоцький (1788-1805).

 

Протягом 18 ст. уніатська церква пройшла складний період свого

становлення. Відновлення у 1620 православної ієрархії загострило

протистояння між прихильниками і противниками унії з Апостольським

Престолом. Для примирення ворогуючих сторін митрополит В.Рутський

запропонував об'єднання у рамках єдиного Києво-Руського патріархату. У

1626, 1629, 1636-37, 1680 робилися спроби порозуміння між православними

і уніатами та обрання спільного патріарха, однак вони були безуспішними.

За королівським "укладом" Владислава IV Вази від 1.11.1632 від Київської

з'єднаної митрополії відходила Луцька єпархія і частина Полоцької

(утворена нова православна Могилівська єпархія), а також усі храми

Києва, по 4 у Вільні і Мстиславі, кілька монастирів. Разом зі Львівською

і Перемиською єпархіями вони підпорядкувались православному  рядкувались православному

митрополитові П.Могилі. За Андрусівським перемир'ям 1667 відійшла ще

Смоленська єпархія. Після того, як у 1685 православний Київський

митрополит під тиском російської влади був змушений визнати верховенство

Московського патріарха, три єпархії (Перемиська, 1692; Львівська, 1700;

Луцька, 1702), Львівське Ставропігійське братство (1708) та Почаївський

монастир (1721) перейшли на унію з Римом. У 1720 відбувся Замойський

собор, який впорядкував канонічні засуди церкви і наблизив їх частково

обрядово і організаційно до латинської.

 

У 1743 всі василіанські монастирі Литовської і Руської конгрегації були

об'єднані у Руський чин св. Василія Великого на чолі з єдиним

архімандритом. У серед. 18 ст. Київській з'єднаній митрополії

підпорядковувалися Полоцька, Луцько-Острозька, Львівсько-Галицька,

Холмсько-Белзська, Перемиська, Пинсько-Турівська єпархії.

 

Менш проблематичними були в Україні процеси, пов'язані з відродженням

Української греко-католицької церкви (УГКЦ), що виникла на її теренах в

результаті Берестейського собору 1596 р. Ідентифікування діяльності УГКЦ

з відродженням духовної самобутності нашого народу вимагає знань

безпосередньо передсоборних і соборних подій, подальшого буття так

званої уніатської церкви, а також перегляду її ролі в розвитку

національної самосвідомості і культури.

 

Як уже зазначалося, універсальний характер київського християнства

передбачав церковну єдність. До того ж різні регіони України-Руси

сповідували християнство як у його кирило-мефодіївській, значною мірою

зорієнтованою на Рим, так і православновізантійських традиціях. Тому

київські князі і митро-полити-ієрархи вимушені були активно контактувати

як з східними (Константинополь), так і з західними (Рим) християнськими

центрами.

 

Перша спроба союзу (унії) української церкви із західною (католицькою),

як вважає відомий церковний історик М. Чубатий, була 1214 р., коли

угорський король мотивував це перед папою Іннокентієм (1198—1214 рр.)

бажанням Галичини бути в єдності з Римською церквою, але із

застереженням, щоб "дозволено було зберегти свій (грецький) обряд".

 

Друга спроба впровадження унії припадає на роки князювання Данила.

Данило Романович (1238— 1264 рр.), організуючи хрестовий похід

європейських держав проти монголо-татарської навали, згодився на

підпорядкування церкви під римську юрисдикцію і прийняв від папи

королівську корону (1254 р.).

 

В подальшому спроби зняття суперечностей і об'єднання православної та

католицької традицій в християнстві проводилися під час Ліонської (1274

р.) і Флорентійської (1439 р.) уній. Ці події не могли не вплинути на

долю християнства в Україні. Москва категорично заперечила Флорентійську

унію: прихильник унії митрополит їсидор (1436—1458 рр.) був ув'язнений.

ЇЇ перехід на месіанські позиції "третього Риму" повністю зробив

українську церкву православною провінцією Московського патріархату. До

того ж українська церква постійно терпіла утиски від польської влади.

Вихід з кризи вбачався деякими ієрархами православ'я в Україні (Михайло ав'я в Україні (Михайло

Рогоза (1588—1596 рр.)) у прийнятті нової унії і скликання з цього

приводу собору.

 

Собор відбувся у Бресті на початку жовтня 1596 р. Хоч він був скликаний,

власне, тільки для проголошення унії, на нього поряд з прихильниками

папства прибули і його супротивники. Учасники відразу поділилися на два

Собори. Члени малопредставницького уніатського Собору не припускали й

думки щодо можливості проведення спільного Собору з численними

супротивниками унії.

 

Уніати відкрили засідання в міській соборній церкві, а православні — у

приватному будинку, оскільки Потій (1541—1613 рр.), як місцевий єпископ,

наказав зачинити усі міські церкви Бреста.

 

Після відмови у проведенні засідання у міській соборній церкві, після

відмови митрополита Михайла Рогози на триразове запрошення прибути з

єпископами на православний Собор було оголошено накази, дані учасникам

собору дворянами, міщанами і братствами зі Львова, Володимира, Галича,

Скали, Під-гайців, Кам'янця-Подільського, Києва, Луцька, Мінська, Вільни

та ін. міст: позбавити єпископів-відступ-ників кафедр, не допустити

укладання унії з Римом на місцевому соборі без відома патріархів та

участі усієї Східної церкви, і домагатися, щоб православна церква

користувалася правами, затвердженими королівською присягою.

 

На підставі цих наказів православний собор засудив проголошення

митрополитом Рогозою та його однодумцями унії з Римом, відкинув унію та

позбавив усіх духовного сану.